Максим Віхров. Які державницькі пріоритети стоятимуть на порядку денному України найближчими роками. 3 січня, 2019
У суспільній свідомості війна поволі відходить на другий план: цього року найбільшою проблемою для розвитку України 79% населення вважали корупцію і лише 55% — війну на Донбасі (Фонд «Демократичні ініціативи»). Однак, як свідчить нещодавнє загострення на Азовському морі (див. Тиждень, № 48/2018), із 2014‑го ситуація глобально не змінилася. Головним національним пріоритетом залишається протистояння російській агресії: захист кордонів, зміцнення обороноздатності, боротьба за деокупацію Криму та Донбасу, а також визволення наших бранців. Однак не набагато меншу загрозу для української державності становить її внутрішня слабкість. Згідно з Конституцією «Україна є унітарною та досить централізованою державою», проте на практиці соборність дуже залежить від хисткого консенсусу між Києвом та регіональними елітами. Про це вкотре нагадало «дике полювання» на громадських активістів, що прокотилося цьогоріч у південних областях. На жаль, то не серія прецедентів, а лише черговий симптом застарілої хвороби України. Не маючи сил чи політичної волі, новообрана центральна влада укладає мовчазну угоду з місцевими князьками, «купуючи» їхню поверхову лояльність в обмін на невтручання (повне або часткове) у політичне життя регіонів. Який стосунок це має до національної безпеки, яскраво свідчить історія донецьких. Ідучи їм на грандіозні економічні поступки й виплекавши в них відчуття повної політичної безкарності (зокрема, за шантаж сепаратизмом), Київ отримав те, що отримав.
Звичайно, це не означає, що кожному регіону України загрожує донбаський сценарій. Але ...
Повністю матеріал тут: https://tyzhden.ua/Politics/224795
Юлія Лапутіна. Росія маніпулює демократичними цінностями, знижуючи соціальну активність населення.
Однією з найбільш серйозних загроз для України і світу є використання гібридних інструментів ведення війни. Мені більше подобається слово “неконвенційних”, адже саме завдяки використанню прогалин у міжнародному законодавстві агресорам вдається уникнути відповідальності. У нашому Департаменті я працюю над протидією гібридним загрозам - над тим, щоб мінімізувати впливи через соцмережі та Інтернет на свідомість громадян. https://ukr.lb.ua/society/2020/04/08/454752_generalmayor_sbu_yuliya_laputina.html?fbclid=IwAR1S61hCZTY_dgHnJU4utNqsKVqTO_36wIJ4gjjB4ZkvJcuOY7C3WWP_iQQ
Трансформація бачення ролі держави, уряду та врядування
Головною (хоч і не єдиною) управлінською підсистемою, яка перетворює суспільство у різновид саморегульованих систем, донедавна вважали державу, або ширше – політико-адміністративну систему, функціями яких є збереження, впорядкування, стабільне функціонування та розвиток суспільства у певному (бажаному, визначеному) напрямі.
Державу в у такому разі сприймаємо, звісно, не як політично організоване суспільство певної країни у визначених кордонах, а як сукупність політичних структур (органів влади та підлеглих їм органів адміністративного управління), які в інших мовах (а в минулому – і в українській мові також) узагальнено називаються урядом, функцією якого є урядування.В англійській мові – це government, іменник, яким позначається і інституція, і процес.
Кваліфіковані перекладачі видавництва “Основи” невипадково переклали праці видатних англійських мислителів, такі як “Два трактати про врядування” Дж. Лока та “Роздуми про представницьке врядування” Дж. С. Мілля.
При Гарварді діє “Школа врядування”, де здобували освіту чимало видатних політологів.
В усіх цих варіантах ідеться про “government” як політичне (державне) правління, що передбачає ухвалення рішень. Як наука воно є дуже наближене до політичної науки, особливо в частині вивчення політико-управлінських інституцій.
Водночас із урядуванням у значенні “управлінської діяльності уряду” в останні два-три десятиліття на Заході інтенсивно утверджується інше, нове поняття – врядування як “governance”, яким позначають тільки процес (за словами Б. Джесопа, воно “стосується не структур, а практики”), до того ж переважно – у горизонтальному, мережевому вимірі управлінського процесу.
У контексті моделей “доброго”, “нового”, “належного” врядування концепція врядування як “governance” акцентує
- на взаємовідносинах, процесах, формальних і неформальних мережах,
- на способах вирішення проблем,
- намагається знайти поліцентричні та мінімально ієрархізовані форми ефективного, але водночас – гнучкого регулювання суспільних процесів із залученням приватного та громадського секторів суспільства.
Для довідки.
government['gʌv(ə)nmənt] / 1) govt уряд 2) форма правління.
governance['gʌv(ə)nən(t)s] ; влада, управління; кекрівництво - good governance governance gov¦ern|ance noun [mass noun] the action or manner of governing a state, organization, etc. a more responsive system of governance will be required.
В українській мові це слово також не нове, але дещо призабуте, оскільки в радянський період було витіснене словом “правління”, аналогом російського “правления”.
Українською мовою “урядувати” – значить впорядковувати, організовувати й досягати окреслених цілей.
Уряд, урядування, урядовець, урядник – поняття, дуже важливі для українського суспільного життя та свідомості, і дуже прикро, що на сьогодні доводиться про них говорити ледь не як про запозичення з англійської мови.
Причинами цього, зокрема, є:
- тривала відсутність державності і послуговування політико-управлінським лексиконом тих країн, у столицях яких зосереджувалась влада над Україною;
- спадщина комуністичного минулого з її злиттям партії і держави, політичного управління з адміністративним та претензією на "управління суспільним розвитком на основі пізнаних законів".
Оскільки просто врядування є дослівним перекладом слова government і віддавна вживається в такому значенні, то тут жодних питань не виникає.
А для відтворення нових конотацій у терміні “врядування” як “governance” можна запропонувати словосполучення “публічне врядування”, яке акцентує на залученні до управлінської діяльності більшої кількості суб’єктів, її виході за межі уряду.
Додамо, що початкова літера “у” та “в” на початку слова “врядування” за правилами української фонетики чергується винятково заради милозвучності і ніякого смислового навантаження не несе (тобто, “врядування” тотожне “урядуванню”).
Належить також звернути увагу на потребу більш чіткого розмежування понять “урядування” та “адміністрування” або, що майже те ж саме, політичного та адміністративного управління.
Якщо управління як адміністрування є функцією адміністративно-управлінського апарату (який є складовою частиною уряду, а разом вони утворюють те, що часто називають публічною адміністрацією),
то врядування залишається справою усіх гілок влади, кожна з яких має свої повноваження і несе свою частку відповідальності за наведення ладу в суспільстві, його впорядкування, оптимальне функціонування і розвиток у бажаному напрямі.
Згідно з новими підходами, публічне врядування є також справою інших суспільних суб’єктів: бізнесу, громадянського суспільства.
Урядування здійснюється на різних рівнях суспільної системи шляхом визначення напряму розвитку, прийняття і впровадження загальнозначущих для певного рівня рішень, які на загальнонаціональному рівні завжди мають політичне спрямування.
Щодо наших традиційних підходів, то поняття врядування зазвичай замінювалося поняттям державного правління.
Друге є синонімом першого, з тією різницею, що в ньому присутні моменти владного панування та ієрархії, тоді як перше містить конотацію горизонтальної взаємодії, співпраці та скеровування, особливо, якщо ми додаємо прикметник – публічне.
Один із видатних дослідників у сучасній західній науці про врядування Б. Гай Пітерс закликає подумати про врядування як скеровування суспільного розвитку у тому ж самому значенні, що й скеровування човна. Вчений зазначає, що етимологічно, як і практично, ми можемо думати про врядування як про завдання скеровувати економіку та суспільство за допомогою певних колективних важелів.
І правління, й урядування відрізняються від управління (у вузькому сенсі) як адміністрування тим, що “правителі”, хто б ними не був – від фараона до трьох гілок демократичної влади і громадянського суспільства, ухвалюють рішення, тоді як управлінців наймають для їх імплементації.
Основою правління/врядування є напрацювання, ухвалення і впровадження заснованих на певних цінностях та наповнених відповідним змістом курсів публічної (державної) політики, поза межами якої воно втрачає зміст.
На пострадянських теренах щодо цієї (недооцінюваної наразі) діяльності – врядування як вироблення та впровадження рішень – закріпився термін “державна політика”, тоді як у більшості країн зі стійкою й тривалою демократичною традицією використовують поняття “публічна”, тобто “суспільна політика”.
Так само трактують публічну владу, публічне врядування й публічне адміністрування.
Ці поки що незвичні для нас словосполучення з’явились паралельно з утвердженням республіканської форми правління.
Оскільки республіка дослівно – “справа народу”, то саме цій “публіці”, тобто народові мають служити і бути підпорядковані усі державні служби та політика, яку вони здійснюють.
Тож, зміст слова “публічний” у цих варіантах зовсім не зводиться до “відкритості”, як у нас іноді вважають.
Якщо є потреба в перекладі, то тут доцільніше вживати слова “суспільний” або “громадський”.
А ще краще залишити названі словосполучення з означенням “публічний” у їх латиномовному варіанті, відомому ще з часів Стародавнього Риму, і домагатися поступового їх перетворення на норму слововжитку в суспільних науках – паралельно з освоєнням нових концепцій сучасної теорії управління.
За матеріалами "Енциклопедія державного управління" : довідк. вид. У 8 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; наук.-редкол.: Ю. В. Ковбасюк (голова), В. П. Трощинський, Ю. П. Сурмін [та ін.] ; К. : НАДУ, 2011.
Шпига П. С. "Інформаційно-аналітичний супровід управління (керування)". Режим доступу https://sites.google.com/view/iasu/
Коментарі
Дописати коментар